Мне, допустим, Лятошинский никогда не говорил обо всяких таких высоких вещах, но только спрашивал, что будет дальше, да говорил, что тут бекар надо поставить. Однажды он меня попросил, чтобы я что-то показал такое, авангардное, и потом меня только спросил: «Валь, а вам это нравится?» Я сказал, что нравится. И он успокоился. И это был правильный подход, ведь если ты что-то делаешь, то все равно ты должен отвечать за это, какая-то эстетика должна быть в этом. Хотя бы, может быть, со стороны она незаметна, но хотя бы ты в этом убежден. А если ты делаешь это ради моды — тогда бессмысленно. Вот это был вопрос очень мудрый.
 Мне трудно что-либо сказать о своих читателях: я почти не выступаю с публичным чтением своих произведений, поэтому обратная связь практически отсутствует. Что касается литературных критиков, то меня всегда неприятно поражала ярость, с какой они реагировали на мои тексты, поражала их взвинченность, их "повышенное напряжение”. У меня возникает чувство, что к моим книгам мало кто подходит со спокойно-взвешенных позиций. Конечно, это, может быть, и хорошо, но для меня лично в этом есть известный отрицательный смысл. Если, к примеру, театральный критик в полемическом запале пишет: "Эту пьесу (”Привал”. — ИЛ) и ей подобные мы не намерены терпеть в наших театрах!” — то здесь слышится совершенно отчетливый цензорский окрик, призыв запретить постановку определенных пьес. Меня это очень раздражает, я предпочитаю, чтобы о моих театральных произведениях дискутировали более спокойно, а не "преследовали” их с откровенной злобой. То есть мне неприятна чрезмерно эмоциональная реакция на мою работу, зачастую не имеющая отношения к сути дела.
 Своя "класика жанру" не перевидавалася десятиліттями, навіть "Сестер Річинських" (відомий роман письменниці Ірини Вільде (1907-1982) – "МОСТ-Харьков") читало тільки старше покоління, а вже про те, що наступного року гряде ювілей, який усі культурні нації святкують у себе на державному рівні — 150 років українського роману (саме в 1861 р. вийшли "Люборацькі" Анатоля Свидницького), взагалі ніхто не згадує! У висліді взірцем "великої прози" в нас, за непорозумінням, вважається Загребельний, - але, перепрошую, Загребельний, то не Музіль, не Пруст, не Ґроссман і не Філіп Рот, то так звана "популярна беллетристика", вона не дає "портрету епохи"! А кваліфікованого українського читача, який "має з чим порівняти", можна вже заносити до Червоної Книги. Тимчасом суспільного запиту на "велику прозу" нема, бо не може ж існувати запиту на невідому величину – як у радянському анекдоті про червону ікру, якої ніхто не запитує в магазинах… От і маємо класичний глухий кут: коли "верхи (письменники) не можуть, а низи (публіка) не хочуть", бо давно сидять "на сухому пайку" і, в основній масі, вже й не уявляють, що таке велика проза і з чим її їдять.
Оксана Забужко: Українці потребують героївВ суспільстві як такому криза моральних авторитетів. Вона пов’язана з тим, що українці не знають, чим вони володіють, українці не знають ні своєї спадщини, ні свого сьогодення. Українці потребують героїв.
Музей покинутих секретів Оксана Забужко про розкіш, новий роман і гру"Давайте усвідомимо, що роман є предметом розкоші, він є продуктом достатньо багатого суспільства. Наявність роману і великого роману сама по собі свідчить про час і про суспільство, бо для нього потрібно дуже багато попередніх соціальних умов, і література має бути професією, бо романи на колінах не пишуться," – так прокоментувала авторка появу свого масштабного епосу.
Interview with Karen Khachaturyan (the pupil of Shostakovich) in russian
"Российский музыкант" №3 (1250) 2007
Композитор Карен Суренович Хачатурян — один из старейших профессоров Московской консерватории и один из немногих здравствующих учеников Дмитрия Дмитриевича Шостаковича. О Шостаковиче, о времени и о себе проф. К.С.Хачатурян рассказал своему ученику Ярославу Судзиловскому.
МУЗЫКА ТРЕБУЕТ АБСОЛЮТНОГО ПОСВЯЩЕНИЯ СЕБЕ
 ПЬЕР БУЛЕЗ: Стравинского мы больше не приглашалиИлья ОВЧИННИКОВ
Фото Photas
В марте исполнилось 84 года дирижеру и композитору Пьеру БУЛЕЗУ. Сегодня Булез - крупнейшая фигура современной академической музыки. Дирижер, осуществивший десятки исторических записей и оперных постановок, один из самых авторитетных и влиятельных музыкантов мира, Булез - личность настолько харизматичная и авторитетная, что рядом с ним чувствуешь, будто неподалеку находятся Шёнберг, Стравинский, Мессиан, притом что и сам Булез - уникальный музыкант. Булез родился в 1925 году, обучался композиции у Мессиана, под чьим руководством освоил двенадцатитоновую технику (додекафонию). Конец 1950-х - начало дирижерской карьеры Булеза. В середине 1960-х маэстро, занимавшийся до того лишь ХХ веком, продирижировал вагнеровских "Парсифаля" и "Тристана", а в 1976-м под его руководством прозвучало "Кольцо нибелунга". Интенсивная работа в студии, на сцене и в театре едва ли была бы возможна, не обладай Булез и яркими организаторскими способностями. В 1974 году по его инициативе в Париже возник центр новой музыки "IRCAM" - Институт музыкальных и акустических исследований, при котором Булезом был также создан ансамбль современной музыки "Interсontemporain", ставший примером для целого ряда подобных коллективов в ряде стран. Пьер Булез был специальным гостем фестиваля "Неделя Моцарта"-2009, где дал концерт за пультом ансамбля "Intercontemporain", а также представил программу своих сочинений разных лет. Именно тогда и состоялась эта беседа.
Єжи ОнухВ Україні жартують з того, що президент цікавиться трипільскою культурою. Нічого в тому смішного немає, якщо ми подивимося з глобальної історичної перспективи. Так склалося, що на цій землі, де живуть українці, жили інші цікаві цивілізації. І, в якомусь сенсі, не прямому, вони їх наслідують. Як сучасні греки мають певні зв'язки зі стародавніми греками, хоча на рівні етнічному, не зовсім. Так, як італійці мають почуття продовження певної традиції, пов' язаної з давнім Римом. То я не бачу причин, за яких українці не можуть "заряджати свої акумулятори" від попередніх цивілізацій.
У нас пишуть так: чув дзвін та не знає, де він. Люблять щось там таке
повторювати дуже розумне, а навіть жодного слова латиною не вивчили. Я
ніколи не любила прикрашуватися чужими перами. Натомість випрацьовувала
дисципліну. Знаєте, маркіза як ішла на ешафот, то спершу робила
зачіску, а тоді вже їй відтинали голову. То було – noblesse oblige. Це
певна дисципліна, яка дуже багато вам помагає.
- Що найбільше вражає по приїзді з Києва – це номенклатура назв.
Слухайте, панове дніпропетровці, ну перейменуйте ви вже нарешті ваших
почьотних граждан города, всіх цих товаришів Карлів Марксів,
Дзержинських, Ульянінів Леніних, Кірових і всіх інших
нєудобовспомінаємих! Виходить якась подорож в часі, back in the USSR.
Мені попутчик по дорозі трапився в купе, ваш земляк, і я у нього
спитала, що можна подивитися в місті, він сказав: „Ну от проєдьтє по
проспєкту Карла Маркса…”. Моя перша думка була, перепрошую, що чувак
приколюється. Який проспект Карла Маркса? 2009 рік на дворі, панове, це
ж не 89-тий, перепрошую! Я розумію, що ви не звертаєте уваги, що воно
вам вже притерлося, і воно вас не шокує і не вражає, але це справляє
враження застиглого осколка минувщини. Я, як людина, яка працює зі
словом, вірю, що „как ви лодку назовьотє, так она і попливьот”.
Є майстри, для
розмови з якими не обов’язково шукати швидкоплинний інформаційний
привід — ювілей чи то чергову виставку. Вони самі собою — унікальний
«інформпривід». Серед таких постатей у вітчизняному «малярстві» —
львів’янин Любомир Медвідь. І раніше, і тепер на будь-якій виставці
його полотна «не губляться». Його художня манера особлива, неповторна.
А ще — він пише прозу, викладає у Львівській академії мистецтв. У
розмові для «ДТ» Любомир Медвідь торкнувся не лише власних творчих
пошуків, а й згадав про Франка, Толстого, Маркеса, Іонеска, Кафку.
 Всі, хто бодай один раз читав його вірші, з першого рядка розуміють:
Гірник — поет справжній. А хто хоч трохи знає його життя, той
знає й те, що Павло, крім писання віршів, більше нічого не вміє в цьому
світі. Тільки — ПОЕТ. З усіх чотирьох великих літер. І невідомо,
що це для нього самого: Божий дар чи кара Господня.
І все-таки на державному рівні щось змінюється. Наприклад,
інавгурація Віктора Ющенка відрізнялася від попередніх подібних заходів
тим, що нарешті пролунали перша частина Другого концерту Рахманінова,
Дев’ята симфонія Бетховена, «Мелодія» Скорика в симпатичному
аранжуванні...
 Оксана Пахльовська – особа мало не міфологізована в українському
інтелектуальному просторі. Ми читаємо її статті, відслідковуємо її
діяльність, у той час як тут її (фізично) майже не буває. Основна
робота Оксани Пахльовської – кафедра україністики Римського
університету. Це якщо говорити конкретно. Якщо ж розглядати ширше, то
пані Пахльовська одна з небагатьох, хто займається представленням
України, української культури в сучасній Європі. Аналіз культурних,
політичних зв’язків з Європою, інтеграції Східної Європи й ролі України
між двома світами (православно-візантійським та католицьким) – стало
другим її покликанням. «На початку 90-х років я була свідома того, що
Україна, українська культура не представлена в Європі, немає кафедр,
немає офіційних курсів україністики, україністика не інкорпорована у
західну славістику. Я реалізувала, так би мовити, свій індивідуальний
проект. Я вважала, що кафедра має бути створена, і я її створила, там
де могла це зробити», – говорить Пахльовська. За цим усім улюблена
перекладацька справа й поезія відійшли на другий план.
- "Соньша, вот вы сейчас интервью даете, а умрете нищей под забором", - это мой издатель так говорит почему-то все время....- Да. Хотя ходили туда почти босиком: сверху сандалики, а подошв нет.
Но в школе отпускали добавочные 50 граммов хлеба, вот и идешь полтора
часа туда и обратно с таким желанием!.. К тому же был дикий контраст
между нищетой и высотой духа, которая шла от педагогов школы, в
основном еврейской национальности. Это же выпускники ленинградской
консерватории, а в Москву их пускали неохотно, вот они и приезжали в
Казань, привнося особую атмосферу...
- Современное изобразительное искусство, в некоторых своих проявлениях,
имеет отношения к оппозиционным движениям. Оно их структурирует, и,
таким образом, протестные импульсы становятся более рефлексивными, и
одновременно лишаются фашизоидной разрушительной силы.
|
