Оксана Забужко таки до нас доїхала. Чекали письменницю в Дніпропетровську вже давно, аж зморилися чекати. Таких нетерплячих шанувальників на творчому вечері Забужко зібралося чимало – ціла зала. Наше місто здивувало авторку радянською номенклатурою, і за іронією долі навіть сам літвечір відбувався у Палаці піонерів. Проте атмосфери це не зіпсувало – слухачі всотували кожне слово Забужко, яка читала дніпропетровцям свої вірші та відповідала на численні питання залу. Чимало знайшлося й журналістів, які прийшли на прес-конференцію авторки «Польових досліджень українського сексу» зі своїми питаннями.

- Чи вперше ви у Дніпропетровську?

- Я була тут колись в запам’ятні часи, єдине, що запам’яталося – це скіфські баби беред історичним музеєм. Перше, про що я спитала, опинившись на вашій гостинній землі, - як там ваші скіфські баби? Виявилося, що вони все ще тут, стоять і далі під відкритим небом, під снігом і дощем, що трошки не по-господарському, як на мене. Бо це те ж саме, якби єгиптяни виставили свої мумії під відкритим небом.

- Щось ще вразило у нашому місті?

- Я маю відповідати чесно, чи політкоректно? (сміється)

- Чесно!

- Що найбільше вражає по приїзді з Києва – це номенклатура назв. Слухайте, панове дніпропетровці, ну перейменуйте ви вже нарешті ваших почьотних граждан города, всіх цих товаришів Карлів Марксів, Дзержинських, Ульянінів Леніних, Кірових і всіх інших нєудобовспомінаємих! Виходить якась подорож в часі, back in the USSR. Мені попутчик по дорозі трапився в купе, ваш земляк, і я у нього спитала, що можна подивитися в місті, він сказав: „Ну от проєдьтє по проспєкту Карла Маркса…”. Моя перша думка була, перепрошую, що чувак приколюється. Який проспект Карла Маркса? 2009 рік на дворі, панове, це ж не 89-тий, перепрошую! Я розумію, що ви не звертаєте уваги, що воно вам вже притерлося, і воно вас не шокує і не вражає, але це справляє враження застиглого осколка минувщини. Я, як людина, яка працює зі словом, вірю, що „как ви лодку назовьотє, так она і попливьот”.

- Перейдемо до літератури. Чи повинна вона, на ваш погляд, виховувати суспільство, чи навпаки – відображати сьогодення?

- За всю історію, починаючи від Гомера, на це питання ще ніхто не відповів (сміється). Ви знаєте, я завжди трошки з засторогою ставлюся до формулювань, які пов’язані з тим, що література „повинна”. Будь-які приписи і примуси вони мене, як людину, яка цю літературу в міру моїх сил і можливостей творить, якось відразу проймають холодком по хребту. Якщо говорити серйозно, важко сказати, що література відображає. Звичайно, вона працює з тим матеріалом, який є. міра зіркості і зрячості художника мусить прозрівати перспективою й майбутнього. І в такий спосіб, безперечно, вона формує читача, формує мізки, ментальність. Чим література відрізняється від бомбардуючого наші очі і вуха аудіовізуального простору – тим, що вона була, є і завжди буде дуже інтимним видом культури. Це завжди дуже індивідуальний діалог, завжди „я” – „ти”, завжди „автор” – „читач”, завжди вдвох. Недарма хтось казав, що книжка має стільки версій, скільки людей її прочитали. В кожного, хто прочитав Шекспіра, є свій Гамлет, в кожного, хто прочитав Забужко, є своя Забужко. І відповідно цей діалог – це свого роду, як зустріч друзів, співрозмовників, які не знайомі між собою, але це є той контакт, який найтоншим чином впливає на світогляд.

- Розкажіть про свою нову книгу, наскільки вона буде відрізнятись від того, що ви раніше писали?

- Спасибі, завжди письменнику найприємніше говорити про свою останню книжку (посміхається). Це має бути щось страхітливе, бо вже є близько 500 сторінок. Я на останній фінальній стометрівці зараз, лише десь сторінок 50 ще треба до завершення. Це роман, над яким я працюю, починаючи з 2002 року з перервою на “Notre Dame d'Ukraine”. Новий роман називається «Музей покинутих секретів». Книжка має на меті обійняти історію трьох поколінь однієї родини: дія відбувається в наш час, і в деяких розділах – в сорокові роки. По суті, це така спроба через лав-сторі однієї пари ретроспективно показати історію їхніх родин. Кожний розділ написаний від окремого персонажа. тільки читач зі сторони бачить, як всі ці персонажі, розірвані в часі, насправді глибоко пов’язані між собою. Тема, яка завжди мене цікавила, починаючи з „Польових досліджень українського сексу” – як діє на нас те, про що ми не знаємо. Як формує нас та історична пам’ять, якою ми свідомо не володіємо. Тобто ми не знаємо, що нас створило, що нас зробило такими, якими ми є, але це на нас впливає.

- Чи стали тут витоком свої особисті історії?

- Для того, щоб написати роман за 500 з гаком сторінок, особистих історій не вистачить. Тобто я направду мусила провести колосальний writers resourche , тобто письменницьке дослідження. Я писала на диктофон десятки годин інтерв’ю з різними людьми, я збирала купу матеріалів, виділа по архівах, особливо по минулих роках – мені доводилось і літати, і їздити, і подорожувати… Це сім років життя.

- Тобто це документальний роман?

- Чому документальний? Кожний роман є документальним! Для кожного роману письменник збирає матеріал. Щоб написати роман, треба матеріалу назбирати нівроку на п’ять-шість дисертацій. Це по-хорошому.

- Як ви ставитесь до того, що в сучасних українських школах російських класиків викладають в перекладі?

- Знаєте, я взагалі на питання, які стосуються сучасних шкіл волію не відповідати, щоб звучати чемно і потікоректно. Бо у нас дуже погана освіта. Шкільництво у нас жахливе, і вища школа у нас жахлива. Кожного року падає рівень абітурієнтів, а це показник того, що робиться в школі середній. І від цього, а не від того, що у нас політики злодії, біди нашої країни. Бо це підрив майбутнього, абсолютна деструкція майбутнього, це обтинання тієї гілки, на якій ми сидимо, погребання і закопування шансу мати коли-небудь інших політиків. Тому що в принципі показник цивілізованості будь-якого суспільства – це не тільки „майбахи” на вулицях, не Армані, Бріоні і Луї Віттони на тих, які чомусь називають себе елітою країни на підставі, бо у них багато грошей. Ні, підставою цивілізованості є статус вчителя і статус лікаря, шкільництво і медицинство. Ці галузі повинні бути пріоритетними.

- Нинішня криза. Вона в головах, чи в кишенях?

- В головах звичайно…

- В чиїх?

- Я думаю, ми всі розуміємо, в чиїх. У автомобілістів є таке поняття «козліть» на дорогах. Це коли хтось порушує правила, демонструючи, що він крутий, бо у нього крутая тачка, і він нахабно і цинічно порушує правила. Є така неписана етика, неписаний дорожний кодекс – того, хто «козліт» на дорозі, будь-який може наздогнати і побити йому пику. Ну так от, люди, які вдають, що цією країною правлять, вони нас усіх «козлять». Правила та закони вони пишуть для себе, і в результаті маємо те що маємо, як сказав один з них. Звідси й криза.

- Наскільки захищена інтелектуальна власність в Україні?

- Зовсім не захищена і тому в Україні письменник – це не професія. У нас як правило професійність вимірюється тим, чи письменник може жити на гонорари з своїх книжок. Добре, Оксана Забужко може жити на гонорари з своїх книжок, навіть з українського ринку. Не дуже жирно, але на рівні київського середнього класу в принципі витягаю. Хоча перекладами на Заході я все одно заробляю більше, ніж на національному ринку, але то вже інша справа. Таких, які можуть жити на гонорари від своїх книжок, є ще з півдесятка: Курков, Андрухович, Жадан, Марія Матіос, Любко Дереш… Але не це робить літературу професією. Бо в будь-якій європейській країні письменників, які живуть тільки на гонорари з своїх книжок, так само не більше ніж в Україні. Але там, де ваш інтелектуальний продукт захищено законом, ви одержуєте щось кожного разу, коли він використаний. Скажімо, в Києві я приходжу в ресторан «Дніпро» і бачу в меню «Польові дослідження з української кухні». Зрозуміло, до чого алюзія, алюзія до мого роману, мені дуже приємно, що директор читав Оксану Забужко, чи принаймні чув, що такий роман є (що більш імовірно), але він використовує бренд. В будь якій країні Радянського Союзу, в Сполучених Штатах, Новій Зеландії і так далі мені би за це належався відсоток.

В Сполучених штатах наприклад, живому авторові платять за цитати, коли їх десь використовують. Кожна цитата захищена копірайтом, але у нас він нічого не значить. В кожній країні, де є закони і де є нормальне правове поле для літератури, копірайт означає гроші, означає право власності на те, що там написано. І де би воно не використовувалося, це моя власність і я за неї отримую гроші. А у нас, перепрошую, Чернівецький національний театр мені радісно написав, що вони інсценізують мою Казку про калинову сопілку, і що у них у липні прем’єра. Запрошують приїхати подивитись. Я вибачаюсь, коли мене інсценізують в Польші, я отримую відсоток з кожної вистави, при тому, що це інсценізація в перекладі.

- Як ви ставитесь до нецензурної лексики в сучасній літературі?

- Якщо вона талановито вживається – то позитивно, якщо вона вживається бездарно і для понту – то негативно. Все залежить від контексту. Література, даруйте, є дзеркало суспільства. Мене значно більше шокує нецензурна лексика, яка звучить на вулицях, абсолютно безконтрольно, тобто базар уже не фільтрується. В Києві ця зміна почалась уже десь років 5 тому. Ще принаймні років 10 тому в змішаних компаніях мат ще не вживався, була принаймні гендерна сегрегація. Тепер і хлопці і дівчата поруч вимовляють невідтворюваний текст. Так само як ви не чуєте «Карла Маркса», «Дзержинського» і «Кірова», так само вони не чують, що говорять. Так заговорила вулиця. Літературі займатися самоцензурою і скреслювати мову вулиці цілковито і тотально – це все одно, що плаваючи по вуха в лайні і з замріяним видом удавати, що нюхаєш троянду. Тобто це брехня.

Тетяна Гонченко 

artvertep.com