 Мне трудно что-либо сказать о своих читателях: я почти не выступаю с публичным чтением своих произведений, поэтому обратная связь практически отсутствует. Что касается литературных критиков, то меня всегда неприятно поражала ярость, с какой они реагировали на мои тексты, поражала их взвинченность, их "повышенное напряжение”. У меня возникает чувство, что к моим книгам мало кто подходит со спокойно-взвешенных позиций. Конечно, это, может быть, и хорошо, но для меня лично в этом есть известный отрицательный смысл. Если, к примеру, театральный критик в полемическом запале пишет: "Эту пьесу (”Привал”. — ИЛ) и ей подобные мы не намерены терпеть в наших театрах!” — то здесь слышится совершенно отчетливый цензорский окрик, призыв запретить постановку определенных пьес. Меня это очень раздражает, я предпочитаю, чтобы о моих театральных произведениях дискутировали более спокойно, а не "преследовали” их с откровенной злобой. То есть мне неприятна чрезмерно эмоциональная реакция на мою работу, зачастую не имеющая отношения к сути дела.
 Своя "класика жанру" не перевидавалася десятиліттями, навіть "Сестер Річинських" (відомий роман письменниці Ірини Вільде (1907-1982) – "МОСТ-Харьков") читало тільки старше покоління, а вже про те, що наступного року гряде ювілей, який усі культурні нації святкують у себе на державному рівні — 150 років українського роману (саме в 1861 р. вийшли "Люборацькі" Анатоля Свидницького), взагалі ніхто не згадує! У висліді взірцем "великої прози" в нас, за непорозумінням, вважається Загребельний, - але, перепрошую, Загребельний, то не Музіль, не Пруст, не Ґроссман і не Філіп Рот, то так звана "популярна беллетристика", вона не дає "портрету епохи"! А кваліфікованого українського читача, який "має з чим порівняти", можна вже заносити до Червоної Книги. Тимчасом суспільного запиту на "велику прозу" нема, бо не може ж існувати запиту на невідому величину – як у радянському анекдоті про червону ікру, якої ніхто не запитує в магазинах… От і маємо класичний глухий кут: коли "верхи (письменники) не можуть, а низи (публіка) не хочуть", бо давно сидять "на сухому пайку" і, в основній масі, вже й не уявляють, що таке велика проза і з чим її їдять.
|
