ШО Ваш фільм мав великий резонанс у світі, і особливо в Росії. Читаючи російську пресу, можна побачити масові закиди вам щодо підтасовки фактів. Що ви про це скажете?

Емері: Ні, звичайно, не було підтасовки!

Карре: Проблема полягала не в тому, чи це пропутінський, чи антипутінський фільм. Ми намагались зрозуміти, яким чином сильна особистість повернула Росії могутність і впливовість. Тому ми намагалися використовувати лише беззаперечні факти і події, що їх ніхто не міг піддати сумніву. В Росії є дві категорії пропутінських людей, що абсолютно по-різному ставляться до фільму. Є ті, хто об’єктивно дивиться на речі і каже: «Так, у фільмі ви вірно демонструєте Путіна — мудрим і дуже сильним державним діячем, якому вдалося повернути силу своїй країні. Безумовно, цей процес дуже жорстокий і насильницький, але він зміг подолати хаос кінця єльцинської епохи». Є й інша категорія, яка після перегляду фільму, де можна побачити «реального» Путіна, відчуває занепокоєння за своїх співгромадян. Вони гадають, що наш фільм може «відкрити їм очі» і навіть підбурити їх на певний бунт. Наприклад, чеченська війна. Одні росіяни — пропутінські, звичайно! — можуть сказати: «Це десятки тисяч загиблих, але так було потрібно Росії». А інші скажуть: «Це геноцид». Все залежить від точки зору. Але всі згодні, що Путін ствердився при владі завдяки чеченській війні. Інший приклад. Якщо ми подивимось на Путіна з «газово-нафтової» точки зору, як на того, хто продовжив озброєння Росії, можна сказати, що це єдина країна сьогодення — а може, й єдина людина — яка здатна протистояти Сполученим Штатам. Чи Бушу. Можна подумати, ніби це є позитивним фактом. І це нормально, коли російський президент повертає країні могутність і авторитет. Ми робили фільм про Путіна, намагаючись об’єктивно відтворити путінську реальність. Якби ми знімали про Буша, то об’єктивно показали б, що Буш в Іраку вбив набагато більше, аніж Путін в Чечні. Але наш фільм про Путіна.

Емері: Мені хотілося б додати анекдот щодо відношення людей. Коли ми демонстрували фільм в Парижі, хтось дуже важливий з російської амбасади сидів обік мене і весь час казав секретарці: «Занотуйте! Занотуйте!» І я подумала: «Що ж він влаштує нам після сеансу!» А потім цей пан підвівся і сказав мені: «Браво, мадам! Це справді наш президент, і я пишаюся ним!» Ось так росіяни сприймають свого президента. І навіть ви не бачите його таким, як я. Те, що може шокувати західну людину, у росіянина викликає захоплення. Адже він захоплюється силою! «Ми — могутня країна!» Все — питання точки зору. Нас у Росії звинувачують не у брехні, а у деформації фактів. Ми намагались продемонструвати насамперед систему, і задля цього ми з Жаном-Мішелем присвятили три роки вивченню тридцятирічної історії Росії. Ми намагалися «стати Путіним», зрозуміти його сходження до влади в контексті російської історії. Ми оперували лише історичними фактами, і тому всі звинувачення абсурдні. Це — тільки історія людини, що йде до влади, і ми намагались зрозуміти її. Що він задля цього робив, або лише опинявся в потрібний час у потрібному місці. Ми не деформували факти!

Карре: Зараз про цю епоху кажуть: «Путін був і залишається найбільшим господарем влади. Це велика державна людина». Героєм нашого наступного фільму стане не людина, а ціла країна — Китай. Яким чином країна дає людині змогу стати такою.

ШО Ваш фільм більше нагадує кінематографічну журналістику, ніж класичне документальне кіно. А журналістиці часто притаманне педалювання фактів. Щось подіне робив Майкл Мур у своєму «Фаренгейті 9/11», за що й отримав на горіхи…

Карре: Ми не журналісти. Ми намагаємося зрозуміти прихований сенс речей. У журналізмі об’єктивності не може бути. На російському телебаченні Путін присутній щоденно.

Емері: Рижков у фільмі каже: «Якщо на екрані Путін — очікуйте добрих новин!» Коли ти береш камеру, перестаєш бути об’єктивним.

Карре: Як люди кіно, ми розуміємо: неможливо бути об’єктивним. Але що скажуть факти? Для цього і треба вивчати 30 років історію країни. Ми нама­гаємося прояснити історичні зв’язки, на­приклад, яким Путін був підлітком? Що тоді робилося в Радянському Союзі? З чого все починалося?

Емері: Якщо ти, наприклад, пишеш книгу, ти — автор. А ми — автори кінематографічного твору. А він спирається на реальність. Ми намагаємося аналізувати факти, і цей аналіз у нашому випадку тривав три роки. Ми намагались зрозуміти його психологію, яку роль у цьому зіграла історія. У кожної людини є своя історія, що безперервно тягнеться з минулого. Ось конкретний приклад. Путін?хлопчик обожнює історію. Він дуже пишається радянською державою, його вчителю вдалося запалити в ньому любов до радянського, російського минулого. Хлопчиком він обожнював шпигунські фільми, — це всім відомо, — і він подумав: «Шпигун може змінити цілий світ, врятувати його! Я хочу, аби моя країна була могутньою, я можу це зробити! Я хочу стати шпигуном!» В 16 років він побачив ленінградський «Большой Дом» (так називали будівлю КДБ), і зробив свій життєвий вибір! Він обрав КДБ, аби прийти до влади і врятувати свою Росію! Росія, держава — це було дуже важливо для нього. Його прихід до КДБ співпав з епохою Андропова. Для Андропова економіка мала надважливе значення, як і могутність КДБ. Він знав, що Росії потрібно змінитися, треба сприйняти ринкову економіку. Путін тоді зайнявся економікою і повністю сприйняв андропівські ідеї. Він нічого не придумав сам, лише згадав своє минуле! Подивіться на сьогоднішню Росію!

ШО  В такому випадку, спитаю: чому ви вибрали саме Путіна для свого фільму? Тому, що ця фігура представляє новий тоталітарізм? Чи просто тому, що Росія стала певною противагою американізму, США?

Карре: Тому що це найкращий приклад приходу до влади, розуміння самої природи влади. Саркозі у Франції багато в чому схожий на Путіна. Він набагато «менший» за масштабом, за ним немає 15?ти років КДБ, але він також маніпулює, використовуючи пресу, історію, релігію, націоналізм, олігархів. Влада завжди функціонує таким чином. А Путін — розумна людина і фантастичний маніпулятор. В першу чергу він узурпував свободу преси. Потім — юстицію. І лише після цього армію і економіку…

Емері: …Газ, нафту… Мене ж цікавило і ще одне питання. Коли Путін досяг влади, всі цікавилися: «Це хто?» Він не мав кольору, маленька людина нізвідки, — посередність. Він завжди був у тіні: Собчака, Єльцина. Чудово вихований, працьовитий, ефективний. І він ніколи не казав: «Я прагну влади». Він не намагався нікого підсидіти, бо був дуже розумним. Він залишався непомітним до останнього моменту. Як свого часу Сталін.

ШО Чи не тому ви перейшли до фігури Путіна, що свого часу зняли фільм «Курськ»? Тоді, коли «Курськ» затонув, Путін, на питання «що сталось з підводним човном?», відповів: «Він втонув». Весь світ досі повторює цю фразу. Може, саме вона надихнула вас на фільм, що ніби продовжує історію, тягне мотузочку від «Курська» до Путіна?

Карре: Ні, спочатку ми збиралися зробити фільм про Путіна. 1998 року я був у Москві — в момент, коли Путін став прем’єром. Я бачив цю людину, про яку мало хто тоді знав. Через місяць після цього сталися вибухи в Москві і почалася друга чеченська війна. І я подумав, що це надзвичайна людина. Він став четвертим єльцинським прем’єр?міністром і дуже відрізнявся від попередників. Тому я досить швидко вирішив зробити фільм про Путіна, а через 100 днів його прем’єрства сталася аварія на «Курську»…

Емері: …«Курськ» для Путіна — як Чорнобиль для Горбачова. Певна криза.

Карре: …Мені тоді здалося, що навколо «Курська» збирається забагато брехні.

І з цього моменту почалися наші трирічні дослідження. Разом з американськими, норвезькими, ізраїльськими, англійськими колегами і спецслужбами. Виявилося, що все дуже заплутано, що цим човном цікавились китайці, що їм намагалися завадити американці. Була ціла низка подій, які абсолютно різнилася від офіційної версії. Було багато фільмів про «Курськ». Але тільки в нашому продемонстровано: Путін — це велика державна людина. Дуже розумна. Що йому вдалося приховати справжні події, які могли стати проблемою в російсько-американських відносинах.

Емері: Він вже тоді зрозумів всю важливість роботи з мас?медіа. Спостерігаючи «справу «Курська»», можна було вже передбачити його подальшу стратегію. У журналістів заблизька перспектива, а ми як кінематографісти могли вже передбачити його майбутнє, і три роки потому ми впевнилися у своїй правоті.

ШО Коли слухаєш вас, у голові зпливає словосполучення «політична документалістика»…

Карре: Ми робимо кіно, але засобами реальності. Ще кілька років тому журналіст міг собі дозволити повноцінне розслідування, багато років працювати над колись обраною темою. Сьогодні ж газети не дозволяють журналістові цього робити, і тому розслідуваннями займаються кінематографісти.

Емері: Три роки — завеликий термін для журналістики. Журналіст мусить щоденно зароблять на хліб. Для режисерів-документалістів тема часто стає їхньою пристрастю, що поглинає їх на довгі роки. Ми не отримаємо щомісячну зарплатню і можемо присвячувати час тому, що нас насправді цікавить!
Карре: Але ми завжди спів­працюємо з журна­лістами. Вони нам дуже допомагають… Ось ваш журнал дозволить вам три роки займатися, приміром, «Курськом»?

ШО Ні (сміх). Я знаю, ви про Україну збираєтесь робити один з наступних фільмів. Який тут є зв’язок? Чому ви з Путіна перейшли на Україну?

Емері: Якщо ти кінематографіст, який робить фільм, то дуже часто один сюжет може потягти за собою інший. Під час створення фільму про Путіна ми співпрацювали з українським телеканалом СТБ. Провели в Україні три тижні, зустрічалися з українцями — в кабінетах
і на вулицях. І вже тоді ми подумали: нас цікавить Помаранчева революція — що буде далі? Чи стануться зміни на краще? Чи має це відношення до демократії? Ми зустрілися з реаліями вашої країни — чому б не піти далі?

питання Ярослава Підгори-Гвяздовського
переклад Сергія Першка

взято з