Субота, 23.09.2017, 14:41
Postludium
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна » 2011 » Січень » 30 » Оксана Забужко: "Я написала книжку, яку завжди хотіла написати"
09:15
Оксана Забужко: "Я написала книжку, яку завжди хотіла написати"
"Музей покинутих секретів" ви писали протягом п’яти років. Щоби передбачити, чим стане ця книга для українського читача, хочу поцікавитися, чим вона стала особисто для вас?

Насправді "Музей…" творився значно довше: восени 1999-го з’явився перший фраґмент — про понакривані скельцями дитячі "секрети”, котрі лишаються в землі берегти запечатане ними живе чуття і по тому, як про них забуто. А навесні 2002-го я написала перші два розділи (тоді ще не "зали”!), і стало ясно, що саме образ "покинутих секретів” із дівчачої гри (котра з нас їх у дитинстві не робила!) й буде стрижневою метафорою - і внутрішньою сюжетною "віссю” цілого роману, на яку нанижуться три "розірвані” забуттям епохи – дідів, батьків і внуків. 
Так що п’ять років – це тільки, в сухому підсумку, той "хокейний час”, що був затрачений на написання тексту. В дійсності ж із "Музеєм…" та його героями я прожила всі 2000-ні, він подарував мені неймовірно щасливі зустрічі, нових друзів, низку відкриттів, на які могла б хіба позаздрити моя Дарина з її "журналістським розслідуванням”, витягнув на світло дня чимало, здавалось, навіки "закопаних” доль і історій (і, сподіваюсь, витягне ще!), — словом, це цілий "геологічний пласт” мого життя, який із виходом книжки аж ніяк не скінчився воднодень, а продовжує "чахкати”, як мотор, у якому не вигоріло пальне. Тому оцінювати, чим став для мене "Музей…", іще зарано, занадто він на те масштабний – "мільйоногранний”, за висловом одного з перших читачів… Єдине можу сказати – я написала книжку, яку завжди хотіла написати.

Сучасні письменники зверхньо ставляться до літературних часописів і до попередньої публікації свого твору в журналах. Натомість ви не побоялися друкувати фраґменти ще не дописаного роману в харківському "Березолі" та київській "Сучасності"… У вас немає письменницьких забобонів?

Взагалі-то публікація уривків у періодиці перед виходом книжки – це звичайна практика для всякого хоч трохи розвиненого книжкового ринку, і на Заході видавці й автори б’ються за можливість такої "пре-промоції”. У нас такого поки що не заведено, і виходить "з точністю до навпаки”: не моєму роману журнал робить промоцію попередньою публікацією — а я, на прохання редакції, "підтримую журнал", віддаючи уривки в друк. То чому б і не підтримати? Чого тут копилити губу й "зверхньо ставитися”? 

Чому сучасна українська література така бідна на великі літературні твори? 

На це можна назвати сто причин, і всі будуть об'єктивні. Обмежусь двома, що лежать на поверхні. По-перше, для появи масштабних творів треба, щоб література в суспільстві була професією — в суто економічному сенсі. Не може бути багатої літератури в бідній країні, де фактично відсутнє авторське право й письменник мусить розриватися між сторонніми підробітками, бо навіть за публічні виступи йому ніхто не платить (у країнах ЄС саме виступи є основним джерелом літераторського існування!). Прихапцем, "на коліні" можна написати вірш або оповідання, щонайбільше невелику повість, а от повноцінний роман — уже зась: цей жанр вимагає від автора 24-годинної зайнятості, "життя в тексті", і то впродовж не одного року, він є продуктом суспільного багатства, так само, як симфонічна музика й "висока мода"… 
Друга причина для нефахівців менш очевидна, але не менш поважна: це обвал культурного рівня в країні до тої стадії, на якій уже майже зникло - і в публіки, і, що гірше, в самих письменників, - розуміння того, що таке роман і яка його роль у національній культурі. Своя "класика жанру" не перевидавалася десятиліттями, навіть "Сестер Річинських" (відомий роман письменниці Ірини Вільде (1907-1982) – "МОСТ-Харьков") читало тільки старше покоління, а вже про те, що наступного року гряде ювілей, який усі культурні нації святкують у себе на державному рівні — 150 років українського роману (саме в 1861 р. вийшли "Люборацькі" Анатоля Свидницького), взагалі ніхто не згадує! 
У висліді взірцем "великої прози" в нас, за непорозумінням, вважається Загребельний, - але, перепрошую, Загребельний, то не Музіль, не Пруст, не Ґроссман і не Філіп Рот, то так звана "популярна беллетристика", вона не дає "портрету епохи"! А кваліфікованого українського читача, який "має з чим порівняти", можна вже заносити до Червоної Книги. Тимчасом суспільного запиту на "велику прозу" нема, бо не може ж існувати запиту на невідому величину – як у радянському анекдоті про червону ікру, якої ніхто не запитує в магазинах… От і маємо класичний глухий кут: коли "верхи (письменники) не можуть, а низи (публіка) не хочуть", бо давно сидять "на сухому пайку" і, в основній масі, вже й не уявляють, що таке велика проза і з чим її їдять. 

"Лик нашої доби: проституція в усіх формах і вимірах!"

До дослідження теми УПА вас спонукали якісь особисті фактори чи все ж суспільні? 

Гадаю, досить перечитати "Слово до читача" 1999-го року, яким відкриваються "Хроніки від Фортінбраса", щоб побачити, що ця тема – один із моїх найсерйозніших "письменницьких боргів” за життя. Взагалі ж "зародком”, чи прообразом, "Музею…" можна вважати ще поетичний цикл "Нічні метелики", датований кінцем 1980-х, — оте "Танґо Мілонґа", яке звучить у ньому болісно обірваним мотивом із минулого ("і те, що ми з вами вціліли, — така випадковість, /хоч бийся навідліг об львівський і київський брук"), танцюють у "Музеї…". Гельця з Адріяном на гімназійному балу. Так що "суспільні фактори" обходили мене найменше – і, до речі, не дуже-то мені сприяли: коли я починала збір матеріалу, притомних публікацій по визвольних змаганнях було ще кіт наплакав, доводилося працювати з живим переказом. 

Працюючи над романом, ви записали кількадесят годин розмов із живими свідками й учасниками тих історичних подій, про які йдеться в романі. Чи не плануєте видати їх окремою книжкою? 

Змилуйтеся, та я ж не журналістські інтерв’ю брала, а письменницькі, "робочі” – по тому, що було потрібно для "Музею…", який зовсім не є "історією УПА” (прямий "голос із 1940-х”, що його найтрудніше було "виставити”, займає в романі заледве 200 сторінок, а всього тексту, нагадаю, понад 800, і на них розгортаються по-людському не менш драматичні історії, ніж та, що урвалася в повстанському бункері з вибухом гранати "Адріяна-першого”). Всі ті інтерв’ю брано не стільки "по темі УПА”, скільки по "ще-ненаписаному твору”, то моя авторська кухня, - яке до неї діло широкій публіці?

З доби УПА й повоєнного підпілля в мене справді в архіві набралося історій на добрих кілька десятків книжок і фільмів, - от тільки кому їх запропонувати? Для порівняння, одна-єдина моя згадка про бельгійця "Західного”, який був в УПА франкомовним диктором на підпільній радіостанції, полетіла через Бельгію й Голландію, як вогонь по соломі, - і вмить знайшлися там молоді дослідники, і на місце останнього бою свого земляка в Карпати приїздили, і родину його в Брюґґе знайшли, і справу на "Газенбрукса Альберта Францевича” в архівах СБУ, - і вже наша перша леді Катерина Ющенко під час візиту до Брюсселя поклала квіти на могилу бельгійського героя УПА (за примхою долі — якраз у день виходу "Музею…" з друку!)… А таких же історій, як Газенбруксова, — неміряно, та тільки ж ми не бельгійці – самі своїм добром розпорядитись не вміємо… 

Як гадаєте, ваш новий роман викличе таку ж хвилю бурхливих емоцій, як і "Польові дослідження з українського сексу"? Адже сьогодні тема УПА є надто дражливою…

Там є й дражливіші теми. Основна частина подій усе ж таки відбувається на початку 2000-х (до весни 2004-го включно), і попередні десятиліття, від яких у нас досі, за поетом кажучи, "оскома на губах” ("люстрації у вас не було” – як пояснив мені недавно один литовський підприємець різницю між Україною й країнами Балтії) теж виставлені цілком неприкрито. Мене аж саму отороп узяв при читанні верстки – наскільки гидотним проступив лик нашої доби: проституція в усіх формах і вимірах!
А проте найменше мені б хотілося, щоб роман розтягали на "актуальні теми”. В "Музеї…" для мене найголовнішою була та тема "зв’язку часів”, яку вперше означив ще Посланець в "Інопланетянці": "вся минула і майбутня історія людства відбувається зараз тут". Мертві, живі й ненароджені реально присутні в кожній точці життєвого потоку ОДНОЧАСНО, тільки живі ще й кожної миті роблять вибір – і за мертвих і ненароджених, як виявляється, також. 

"Минуле століття темніє за нами хаосом "дерев, за якими не видно лісу"

Отже, наскрізною темою "Музею покинутих секретів" та попередньої Вашої книжки "Notre-Dame d'Ukraine: Україна в конфлікті міфологій" є тема пам’яті. Чому українцям легше жити без неї? Чому українські журналісти аналізують лише "поточну" інформацію, а політики часто заперечують те, що робили й говорили минулого тижня? Чому нам легше замовчати й оминути якусь подію в минулому, аніж проаналізувати її й дати належну оцінку?

Насправді це дуже просто пояснюється: матриці нема! "Нема куди” пам’ятати. За 18 років "умовної незалежності” Україна так і не виробила необхідної умови існування всякої, за Б. Андерсоном, "уявної спільноти”: єдиного національного наративу - того, що дає кожному громадянинові країни змогу ясно бачити й розуміти, чому його діди й батьки в такому-то році опинялися в такій-то точці історичного пейзажу і в якому історичному сценарії були задіяні. Практично все ХХ століття темніє за нами хаосом "дерев, за якими не видно лісу”, — не кажучи вже про якийсь до того "лісу” компас чи мапу. А без такої "мапи”, котра єдина й дає країні змогу "не заблудитися” в сьогоденні, щоденна нова інформація вже не аналізується суспільством, бо нема напоготові тих "щільників”, куди її належить "вмонтувати”. 

Всі наші спроби конструювання національного наративу розрізнені й безсистемні, державні інституції тим не займаються, все робиться самопливом, – крім праць власне істориків, можна згадати, наприклад, документальний серіал І. Кобрина "Собор на крові", де для широкої публіки вперше послідовно "складено пазл” по всій нашій "30-літній війні” – од 1918-го до кінця 1940-х (а то ми тільки про Голодомор навчилися говорити, та й то вирваний із ширшого контексту!), — в країнах Східної Європи після 1989 р. подібними фільмами-дослідженнями заповнявся весь національний телепростір, а в нас маємо одненький серіал, ще й того на DVD ніде не купите… 

А вже останні десятиліття УРСР – оті найболючіші, бо після них жодного "перезавантаження системи” не відбулося, — ніхто ще й не починав розгрібати, архіви – й ті досі нерозібрані! Взагалі, практично єдина версія минулого, якою українці здатні оперувати, — це перекази "з живих уст”. "Музей покинутих секретів" із його монтажною композицією, спогадами, снами й візіями, через які достукується до наших сучасників минуле, вибудовувався власне як роман народу, позбавленого написаної історії. 


Ви говорили, що знаєте свій рід до четвертого коліна. З чого для вас починалося відкриття історії своєї родини? 

Ну, до четвертого коліна – це тільки так звана "жива пам’ять”, насправді свій рід я знаю знячно "далі” - Забузькі (так до 1830 р. писалося прізвище) відзначилися ще у війську Хмельницького, я виросла в атмосфері цих родинних переказів… Вважаю, що мені дуже з тим пощастило, бо людину, яка знає, звідки вона вийшла, важче збити з шляху. Більшовики недарма починали з того, що одбирали в нас саме цю пам’ять, родинну, - зменшуючи в такий спосіб у масах здатність до опору. Значною мірою історія кожного з головних героїв "Музею…" є якраз драмою прийняття свого спадку: усвідомлення і погодження з ним. У випадку Влади це обернулося трагічним фіналом, Адріянові й Дарині поталанило більше, а от Бухалових – і батька, й дочку — мені шкода найдужче, і психологічно вони мені далися найтяжче…

"Власний письменницький стиль - як тембр голосу чи група крові"

Сучасні письменники намагаються писати свої нові книги стилістично відмінними від попередніх, натомість ваш новий роман стилістично не відрізняється від оповідань і повістей, уміщених до "Сестро, сестро", хоча, звісно, дуже відрізняється ідейно, тематично…

Сучасні, минулі чи майбутні - письменники завжди прагнуть виробити ВЛАСНИЙ стиль. "Свій” стиль, упізнаваний з одної сторінки, – це найвище письменницьке досягнення, ним володіють одиниці, і якщо вже він є, то змінити його неможливо: це - як тембр голосу чи група крові. 

Прочитавши три журнальні фраґменти з "Музею покинутих секретів", я почала асоціювати вашу нову книгу із пожовклими фотографіями. Світлина - це щось дуже причетне до родової пам’яті, історії. Чи не здається вам, що сучасні фото, які можна штампувати у незліченній кількості цифровими камерами й змінювати фотошопом, не нестимуть такого наповнення?

Видно, не тільки у вас виникли такі асоціації, бо в оформленні книжки художник Росислав Лужецький таки використав старі світлини – зокрема й з архівів СБУ, ми навіть слайд-фільм із них на "Дні народження книжки” в київській кав’ярні "Азбука" демонстрували... Асоціація, зрештою, закономірна – адже Адріян торгує антикваріатом, Дарина запорпується в архіви, і навіть Влада, зірка контемпорері-арту, нарікає на те, що сучасна фотографія – це "лохотрон” і "опіум для народу”. Тобто, всі "сьогоднішні” герої роману (не тільки Адріян-антиквар, просто він цю тему представляє найповніше) так чи так відчувають дискомфорт од відмирання в сучасній культурі якогось дуже важливого масиву душевного тепла, який давніше був пов’язаний з індивідуальністю предметного світу довкола нас, - а нині витісняється звідусюдною тотальною агресією серійного виробництва, звідки вже рукою подати й до "серійних” людей. Для мене це одна з найважливіших "ниточок” в архітектоніці "Музею…", його, можливо, найглибше закопаний "секрет”, -рада, що ви його завважили. 


Чи можна сподіватися, що наступною вийде поетична книжка Оксани Забужко?

Е, поетичні книжки, на відміну від прозових, плануванню на піддаються, в них інша логіка самозародження - "нелінійна”… А наступним має вийти наше листування з Юрієм Шевельовим (Юрій Шерех-Шевельов (1908-2002) — відомий літературознавець, який народився і навчався у Харкові — "МОСТ-Харьков"). І ще кілька задавнених проектів печуть руки, - а тимчасом калатають західні видавці, що хочуть перекладати "Notre Dame d’Ukraine", та тільки ж для зарубіжного читача, котрий геть нічогісінько не знає ні про українську культуру, ні про історію, цю книжку треба адаптувати, фактично – переписати, а це вже для мене найчорніша панщина, яку можна собі уявити… Словом, якийсь час доведеться розв’язуватися з усіма нагромадженими за час роботи над "Музеєм…" "боргами” – поки зможу взятися за нову прозову книжку, яка теж уже давненько мене "кличе”. 

Категорія: Люде | Переглядів: 1561 | Додав: postludium | Теги: Оксана Забужко
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Stat

Main Menu

Player

Menu

Форма входу

Search

...

Tags / Теґи
Boulez Albert Schweitzer Arvo Pärt Erkki-Sven Tüür Lepo Sumera Onutė Narbutaitė Valentin Silvestrov Giovanni Pierluigi da Palestrina Набоков Sœur Marie Keyrouz Myroslav Skoryk John Cage Емма Андієвська Béla Tarr Єжи Онух Animation Tilda Swinton Volker Schlöndorff Guillaume de Machaut Кіра Муратова Іван Миколайчук Friedrich Nietzsche Arnold Schönberg Ingmar Bergman Gesualdo Лосев Pēteris Vasks Pẽteris Vasks Giya Kancheli Gia Kancheli Schumann Documentary Anne-Sophie Mutter John Tavener Tomaso Albinoni Han-Na Chang Sergei Prokofiev Vivaldi Sol Gabetta Alla Zagaykevych Morton Feldman Chloë Sevigny Harmony Korine Galina Ustvolskaya Henryk Górecki Достоевский Stockhausen Penderecki Dimitri Kirsanoff Pergolesi Charlotte Gainsbourg Lars von Trier Rostropovich Pierre de La Rue Britten Duarte Lôbo Domenico Scarlatti Alessandro Scarlatti Ligeti Godard Gregoretti Rossellini Mária Zádori Schubert Rudolf Serkin Bizet Callas Chopin Đặng Thái Sơn Krystian Zimerman Gubaidulina Mozart Requiem Pasolini Peter Greenaway NOBEL Herta Müller Abbado Nono Rihm Александр Сокуров Telemann Casals Хржановский Boccherini Rautavaara Magdalena Kožená Schnittke Jacqueline du Pré Zelenka Werner Herzog Messiaen Johann Strauss Kubrick Bartoli Duruflé Fauré Myung-Whun Chung Terfel Saint-Saëns Dmitri Shostakovich Khachaturian carter Pintscher Varèse Alain Resnais Alain Robbe-Grillet Salieri Gidon Kremer Charlotte Rampling Dirk Bogarde Ingrid Thulin Катерина Ющенко Сергій Буковський Haydn Fux Stravinsky Gregorian Chant Krzysztof Kieslowski Clemencic Alain Resnait Luchino Visconti Alain Delon Claudia Cardinale Dutilleux Mariana Sadovska Fritz Lang Orson Welles Маяковский Jan Troell Max von Sydow Гамсун Virko Baley Reger Richard Strauss Jarvi Tchaikovsky Pletnev Händel Solti Солоницын Sjöström Пятигорский Алексей Герман Horowitz Rachmaninoff Алексей Герман мл. Bruno Ganz Oliver Hirschbiegel Lassus Iosseliani Buñuel Jean Renoir Accardo Julia Fischer Hilary Hahn Akira Kurosawa Richter Inbal Klaus Kinski mahler Bach Suzuki Gluck Karl Richter Purcell Bahrami Gieseking Mullova Brahms Yehudi Menuhin Glenn Gould Svitlana Azarova Erik Satie Gardiner Karajan Jean Cocteau René Clair Rene Grumiaux Monteverdi J. M. Coetzee Шестов Haitink Martha Argerich Beethoven Repin Berg Webern Altenburg Halffter Jolivet Kurtág Vassiliev Neruda Оксана Забужко Elfriede Jelinek Artyomov Ives

Календар
«  Січень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Архів записів

Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 51

Міні-чат
200

...

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

 
Copyright MyCorp © 2017