Є майстри, для розмови з якими не обов’язково шукати швидкоплинний інформаційний привід — ювілей чи то чергову виставку. Вони самі собою — унікальний «інформпривід». Серед таких постатей у вітчизняному «малярстві» — львів’янин Любомир Медвідь. І раніше, і тепер на будь-якій виставці його полотна «не губляться». Його художня манера особлива, неповторна. А ще — він пише прозу, викладає у Львівській академії мистецтв. У розмові для «ДТ» Любомир Медвідь торкнувся не лише власних творчих пошуків, а й згадав про Франка, Толстого, Маркеса, Іонеска, Кафку.

— Пане Любомире, сьогодні деякі українські художники скаржаться на загальну скруту, на фінансову кризу, власне — на час, у якому переміг маскульт. Знаю, що й вам не завжди було легко. А коли все-таки почувалися найщасливішим?

«Розточчя — безіменна вершина»

— Як вилізти з цієї ями?

— А як вилізти, якщо це так далеко зайшло? Якщо мистецтво відверто служить усілякій погані… Людина почувається шматком м’яса, яке повинно виживати у світі джунглів… Це окрема тема. Про неї можна говорити дуже й дуже довго. У ній можна знайти безліч нюансів. Це дуже складне й цікаве явище, але в цілому воно — надто антилюдське.

— Коли ви зрозуміли, що малярство — ваше покликання?

— Скільки себе пам’ятаю, завжди хотів не малювати, а писати. Шкільна вчителька літератури дуже хвалила мене за те, як я пишу. Але у Львові не було нічого схожого на літературну студію чи літературний інститут. Тому й перемогло те, що пов’язане з малюванням. Але якщо йдеться про схильність до малювання, то я успадкував її від батька. Він завжди добре малював, хоча це не стало його фахом. 1964 року була виставка якогось обласного значення, в якій я взяв участь невеличкою роботою. Здається, це була графіка на тему старого Львова. На тій виставці лежала Книга відгуків. Відвідувачі хвалили і тих, і тих авторів, а мені похвали не написав ніхто. І тоді я чітко й виразно вивів у книзі: «Однією з найцікавіших робіт на виставці є робота Любомира Медведя під назвою «Старий Львів». І підписався — «Любомир Медвідь». Тобто сам себе похвалив. І відтоді… А якщо серйозно, то найперші слова схвалення сказав Володимир Патик — ще тоді, коли ми не були знайомі. Відгук Патика про мої пейзажі мені особливо імпонував, оскільки манера, в якій працював я, відрізнялася від тієї, яку тоді й тепер сповідує Патик. Ті мої середні форми були пов’язані з гіперреалізмом, хоча й не були скрупульозно витримані в стилі, що відповідає цьому напряму. Їх стилістика найбільше була близька до стилістики американського художника Ендрю Уайта, про існування якого я тоді не знав. Ощадність кольору, активність рисунка, миттєвість композиції — я сам для себе відкрив цю стилістику, почав її вдосконалювати, і, зрештою, як з’ясувалося, прийшов до того, до чого свого часу прийшов і Уайт.

1972 року я влаштував свою першу персональну виставку в Картинній галереї. А напередодні її відкриття Мисько привів до мене американського художника українського походження Володимира Пелішенка, від якого я й дізнався про Уайта. Більше того, через рік Пелішенко привіз мені альбом Уайта: я пережив не тільки подив, а й шок, до такої міри схожими були наші стилістики — кольористикою, настроєвістю тощо. Це мене настільки пригнітило й шокувало, що до кінця 1970-х я дуже мало малював…

— Деякі мистецтвознавці пишуть, що на ваших картинах — страждальці… Ви з цим погоджуєтеся?

— Ні, частіше це образ людини, яка помиляється. Якій властиво помилятися, хибити. Тема страждання, тема поразки. Я не прихильно ставлюся до людей, котрі страждають, бо більшість людей наговорюють на себе, що страждають, а насправді їхнє життя не є стражданням. Їхнє життя невлаштоване, вони не знайшли свого призначення, не зустрілися з проблемою, яку вдало вирішили. Отож це не є страждання. Це образа — на щось, на когось, дорікання нам. Тема страждання мене не цікавить. Але тема людини — блудного сина не тільки цікавить мене, а є однією з провідних тем, до яких я постійно звертаюся.

— Ви свого часу захоплювалися Кафкою…

— Кафка був одним із тих авторів, які справили на мене глибоке враження. Не єдиний, правда. Бо тоді, на початку 1960-х років, я мав нагоду ознайомитися з проблематикою театру абсурду, яка була надзвичайно актуальна, з творчістю Ежена Іонеско. Вона мене дуже вразила, насамперед його «Носорог». На щастя, тоді в нас у Львові можна було купити польський часопис «Діло». До речі, «Очікуючи на Годо» я прочитав значно пізніше, у російському перекладі, в «Новом мире». Зрештою, не завжди потрібно читати багато творів одного автора, щоб отримати поштовх у творчості. Мені, наприклад, вистачило контакту з «Носорогом», у якому, на мою думку, — найсерйозніша драматургічна точка Іонеско. Часто митцю й цього достатньо, щоби підсвідомо стати адептом, рабом його світоглядного способу мислення. Головне — залишити свою індивідуальність незайманою. Отож моє мистецьке світосприйняття базується не на докладних дослідженнях, вивченнях, а на короткотривалих, але яскравих контактах. «Сто років самотності» Маркеса я так і не дочитав до кінця, аби не потрапити під вплив… Що не означає, що взагалі не треба читати. Треба! Художник має бути обізнаним, грамотним. Інша річ, як він цю грамотність реалізовуватиме. І завжди слід розуміти: ти не перший на планеті. Про те, що ти говориш, уже говорили у свій спосіб давні. На мою думу, є тільки одна тема: людини, яка прибула на цей світ із певною метою. З якою? Оце і є головна тема для митця. І того достатньо.

Втім, художникові щоразу потрібен інший імпульс. Можливо, імпульс тривожний, некрасивий. Мої враження — від воєнного лихоліття, від великого переселення народів. Я — учасник акції «Вісла», учасник виселення.

Воєнна суєта й повоєнне лихоліття і спонукають мене до творчості. Цей імпульс колись зародився в мені й ніколи мене не полишав. Зрештою, я ніколи не працював із великим натхненням. Я, радше, виконував якісь функції… Це складно пояснити. Мені здається, що мистецтво — не свято для ока, а запитання для розуму. Хоча це запитання пробирається у мозок через очі, через уміння бачити. І ми повинні бачити перед собою цікавий продукт. Якщо ми бачимо нецікавий, неоковирний, непридатний, неестетичний, у найвищому значенні цього слова, продукт — то розум не прореагує.

— Ім’я Любомир вплинуло на ваше життя, творчість, світогляд?

— Не тільки ім’я, а й моє пріз­вище спрацьовувало впродовж усього мого свідомого життя. По-перше, я Любомир. По-друге, Ми­рославович. По-третє, Медвідь. Не пригадую, щоби колись палав любов’ю до оточення, обставин, подій. Вони мене часто вражали, жахали, видавалися безглуздими. Але це зовсім не означає, що я не бачив довкола себе принад або красот. Можливо, таке сприйняття — наслідок повоєнного часу… Увага до житейських склад­нощів супроводжувала мене постійно. Абсолютно дрібні обставини, майже не помітні для ока, завжди приковували мою увагу. Наприклад, мене міг зворушити вираз обличчя чи напис на хресті. Тобто дріб’язко­вість, нюанси налаштовували мене на якісь висновки, першочергово визначали моє єство. Взят­тя до уваги таких житейських вартостей я не можу назвати роздумами. Роздуми — це ялова річ, як на мене. Але отримання якогось певного стану внаслідок того чи іншого спостереження, що ти зауважив, почув… Це важко висловити. Напевно, й неможливо висловити, якщо ти не Маркес…

— У вас особливий підхід до жанру портрета…

— Почалося з того, що великі автори мене зацікавили темами, бо про них, цих людей, багато що можна сказати. Портрет Льва Толстого — найкращий, на мою думку, з моїх портретів. Я зробив його 1979 року. Тепер він зберігається у колекції Національ­ного музею. Толстой цікавив мене як брила, мис російського моря. Можливо, росіяни вважають, що він дуже російський автор. Я так не вважаю. Я його й зробив дуже схожим на той мис, ту скелю. Мистецтвознавець Григорій Островський вважав цей портрет найкращим з усіх портретів Толстого. Цікавив мене Гоголь. Гоголя я так і не почав писати. Точніше, почав, але зазнав поразки. Хоча його портрет зараз зберігається у Львівській галереї мистецтв. Також я зробив портрети Лесі Українки й Івана Франка. Портрет Франка показав Вакарчукові (колишній ректор Львівського національного університету ім. Івана Франка, тепер — міністр освіти і науки. — Т.К.), і він попросив дозволу повісити його у своєму кабінеті. Я погодився: «Якщо ти зможеш тримати його біля себе, бо це явно не парадний, не прикрашений, не м’який портрет». Тобто все, що я розумію про Франка, я вклав у портрет.

А я розумію Франка як докір нашій свідомості, ментальності, незавершеності, нашим хитанням.

Леся Українка зачепила мене своєю надзвичайно розгалуженою мистецькою долею. Я відчував у Лесі присутність мотивацій суто психологічного характеру. Вона страждала так, як страждає кожен мистецький розум. Тобто я говорю про цих людей такою мовою, яка мені видавалася адекватною щодо них як щодо явища культури. А з портретом Франка так і сталося, як я казав: Вакарчук не міг витримати його у своєму кабінеті, бо він справді був досить «драстичним».

«Пригоди» з портретами закінчилися ще у 1990-х роках, бо та проблематика мене перестала цікавити. Хоча, пливучи за течією, я інколи досі пишу портрети, наприклад тих людей, котрі мені їх замовили. Мене більше цікавить усе, що пов’язане з блудним сином…

— Чи є у вашому оточенні людина, чия думка для вас надзвичайно цінна?

— Особистість, яка справила на мене велике враження, — Євген Лисик, видатна постать у нашій культурі. Жаль, що пішов від нас… Я б не хотів казати цих слів, але скажу, бо це наша пекуча проблема. Чому такі постаті, такі гіганти думки й таланту в нашому суспільстві відходять непомітно і сліду по собі не лишають? Це неправильно. Якщо ми не зробимо висновків із того, що отримали у спадок, ми й кроку не ступимо в майбутньому.

З книги життя

Любомир Медвідь народився 10 липня 1941 року в м. Варяж, що на території Польщі. Переселений в Україну під час другої черги акції «Вісла». Спочатку жив із батьками в Тернопільській області. Згодом сім’я переїхала до Львова, де батько майбутнього художника купив будинок у Зимній Воді. У цьому селі Любомир Медвідь мешкає й досі.

1965 року закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Педагоги — Роман Сельський, Карло Звіринський, Вітольд Манастирський. Мав персональні виставки у Львові (1972, 1987, 1990), Торонто (1990), Нью-Йорку (1991), брав участь у групових виставках у Нью-Йорку, Кракові, разом із відомими львівськими митцями Олегом Міньком та Зеновієм Флінтою виставляв свої твори у Києві, Вільнюсі й Москві. Картини Любомира Медвідя — у колекціях музеїв України та закордону (Київський музей українського мистецтва, Львівська, Хмельницька, Запорізька картинні галереї, Національний музей у Львові тощо). Викладає у Львівській академії мистецтв — професор кафедри монументального живопису.

Звання заслужений діяч мистецтв України отримав 1987 року. З 1999-го — народний художник країни. З 2003-го — член-кореспондент Академії мистецтв України.
З 2006-го — академік. Віднедавна — кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Автор: Тетяна КОСАРЄВА (Львів)